Зміст:
1
у нас був дім. чотири стіни, обмаль місця, прірва кохання,
вікна на захід і схід.
були й зірки. вона робила їх власноруч
з чорного, мов ніч, картону.
чорний — затято новий,
пасує до Різдва та будь-якої есхатологıї,
з плином років виглядає ще краще, бо час робить чорний
досвітнім сірим.
були й роки, щонайменше п’ятнадцять. в безумовній,
з відкритим плануванням та кредитом довіри під нуль відсотків
київській хатинці:
трохи данського ґюґе, крихти японського вабі-сабі,
ще й тепло, як в пеклі.
це те, що пам’ятаю я. спитайте її — побачите щось інше.
були й інші.
не проблема, казав я. до нас тут мешкав Михайло,
який помер від кохання. це сталося влітку:
тіло Михайла пролежало декілька тижнів і врешті позбулося відчаю —
той розтікся підлогою, просякнув бруд, паркет і бетон
і ледь не просочився в світ. наче світові бракує відчаю.
але головне — сморід.
уявіть собі сморід. щоб врятуватись,
мусили зняти п’ятнадцять сантиметрів підлоги.
купа отруйного бетону.
у такий бетон впору ховати покидьків — воскреснуть.
отже, ми все вичистили.
все, окрім себе.
ми жили й славили хтонь. було щастя.
аж раптом: хтонь вже на нашім порозі.
2
аж раптом місяць став їй милішім за дім,
і одного прегарного дня вона рушила у круїз
до супутника і назад,
до супутника і назад,
до бісового супутника і — назад.
а на тлі —
зорепад, і надія подібна до делірію, а бажання — до молитов,
і ніхто їх не чує, і ніхто їх не слухає, і двері розчахнуті,
і вікна вибило вибухом.
даруйте, я не сказав: поза домом — війна.
і я марю, що по мене прийдуть,
війна затопить цей дім,
а сморід повернеться.
— але ж цьому дому не бракує відчаю.
ніхто не слухає.
— цьому дому ніц не бракує.
чи хтось чує?
3
найліпший спосіб бути почутим —
звертатись до тебе.
(знаю єдиний виняток — золотий диск Вояджера,
то чиста поезія без адресата.
як на мене, ви схожі: надхмарністю, спектром,
вірою у несамотність.)
тож слухай:
під час одного з космічних круїзів
ти зустріла нашу дитину.
вертайтесь додому.
місяць справжній, але й дім — справжній.
чотири стіни, місця впритул, кохання на двох, любові — по самі вінця.
тут зірки.
тут світанки ллються віршами, а заходи — прозою.
і я знаю, як пристрастно ти читаєш,
як несамовито забуваєш розв’язки,
як цінуєш те, що поміж рядків.
4
поміж рядків — ми.
Настінна тінь поволі
стіка на підлогу. Щось
завжди не на місці.
Я силкуюсь з цим жити.
Внутрішні переселенці.
Зовнішні вороги. Блекаут
замість зими. Кордони.
Однак іноді це казково:
як-от мої зовнішні губи
цілують твої внутрішні
губи. Я крадькома
звожу очі, й там де зазвичай
стеля, чи небо, чи птах,
чи винищувач, чи, боронь боже,
бог, — твої очі. Геть
не на місці. Ти посміхаєшся.
для Р.
Дитинко,
якщо я здатен чогось тебе навчити, то це ваганню.
Вагання — шлях багатозначності.
Сумніви — дорога до метафори.
Метафора долає смерть.
Приміром, Одіссей.
Одіссей пливе Мессінською протокою повз Скіллу та Харібду:
ліворуч — песиголовці, праворуч — водоверть.
Певно, всюди однозначна смерть.
Але метафора долає смерть, однозначність — ні.
Довідайся, що сталось з Одіссеєм.
Визнач, де проходить золотий перетин.
Не нехтуй чоловічим міфом, однак фільтруй цей міф.
Бач, античність об’єднала варвара, рабовласника й поета. За кого ти?
Якщо ліньки обирати, обирай поета.
Краще: між варваром, рабовласником й поетом обирай себе.
Між однозначністю та неоднозначністю обирай
золотий перетин.
твоя смерть прийшла о шостій нуль шість
за останні одинадцять днів
твоя вага поменшала з чотирьох та п’яти до двох і шести десятих кілограма
о шістнадцятій по твоїй смерті
ми чули як ти ходиш окрай
наче й не було нічого
ми бачили твій силует
де йому вадить бути (ти й був
був до п’ятої тридцять
був лиш за тридцять шість хвилин до смерті
був)
тиша у нашому домі змертвіла на тридцять три
і триста тридцять три тисячні відсотка
ти прожив чотири тисячі сто двадцять сім днів
з них вихідних тисяча сто п’ятдесят сім днів
святкових і неробочих вісімдесят два дні
(припускаю
у тебе було лише два типи днів
хороші та не дуже
сподіваюсь
тих що не дуже — менше)
я учивсь в тебе трьох чеснотах
щирості з котрою ти кохав і
зневажав (бачить Баст нас
є за що зневажати)
старанності з якою ти ґвалтував флісові простирадла
вмінню пересипляти будь-яку хуйню
хвороби істерики подорожі Укрзалізницею
екстатичні вечірки сусідський ремонт
музику Merzbow
війну
зазвичай ти прокидався о четвертій ранку
і відчайдушно срав
на умовності
на правила дому
на день прийдешній
колись ти впав з другого поверху
(полював на птахів)
колись ти злетів на два з половиною
метри по голій стіні
(сахнувся від незнайомця)
ти розтрощив з добру сотню речей
і щоразу це був тріумф
волі
ба навіть творчий акт — перемога
змісту над формою
твоя ніжність завжди була в третьому ступені
ти відвідав вісім квартир
і в кожній був паном
п’ять ветеринарних клінік
і в кожній зазирав мені в душу
дві жовто-зелені галактики сповнені бентеги
та бажання вшитися під три чорти
твоя кремація (до семи кілограмів індивідуальна)
коштувала три тисячі триста гривень
а остання ін’єкція сімсот п’ятдесят
глечик з твоїм попелом важить чотириста дев’яносто дев’ять грамів
глечик з твоїм попелом важить життя
коли я читав цей текст Катрі
по її щоках скотилося достобіса сліз
мабуть десь сорок
але я плакав теж і не
рахував
у цьому тексті триста тридцять одне слово
твоя смерть прийшла дев’ятнадцятого вересня
дві тисячі двадцять третього року
о шостій нуль шість.
Слова: мовна модель GPT-4
Редакція: Макс Раконто
Я не знаю
що таке штучний інтелект
я не знаю чи він існує
чи ні
я не знаю
чи небезпечний він
чи корисний
я не знаю
чи може він знищити
людство
чи
врятувати людство
я не знаю
чи він має свідомість
чи ні
має почуття
чи ні
має душу
чи
ні
знаю тільки одне
я не хочу мати з ним діла
я не хочу
щоб він писав за мене
вірші
романи
есеї
я не хочу
щоб він рішав
за мене
чи вчивсь
на моїх помилках
я не хочу
щоб він
розумів мене
співчував мені
любив мене
я не хочу
щоб він
був мені другом
ворогом
братом
я не хочу щоб він
був мені
чимось
я хочу лишатись собою
я хочу писати
власними словами
власними думками
власними емоціями
я хочу
жити
власним життям
власним вибором
власними
наслідками
я хочу відчувати
власний біль
власну радість
власну
лють
мені не потрібен
штучний інтелект
я потребую тільки себе
і пляшки віскі
і сигарети
і жінки
і друкарської
машинки
і нічого
більше
Щоразу, коли тобі боляче,
я відчуваю, як маленькі пташки
вилітають з моїх грудей на свободу.
але там — пастка.
там — ґрати
катівські, як ті слова,
чуті твоїми вушками;
о, вушка! вони м’які на дотик,
прохолодні, вони пестять мій язик,
розв’язують мій язик.
між тим пташки
вилітають з грудей
зі співом розбитого серця.
це писк.
це нестерпний писк.
цей писк
у н е м о ж л и в л ю є
щастя і будь-що, схоже на щастя, навіть довбане
ерзац-щастя,
тож ґрати їх розсікають,
шматують цих пташенят
на криваві оцупки.
тепер домінує химерний звук,
з яким м’ясо, що було пташкою, падає
вниз: шмяк. шмяк. шмяк.
відтак
тиша.
потойбічна тиша.
і я розумію, як сильно тебе люблю,
і як мені шкода цих пташок, АДЖЕ У ТЕБЕ ТАКІ Ж.
щоразу.
Колись мене вбило дерево.
Дерево, що вирвало себе із корінням —
та впало на мене зі звірячою грацією,
з екстазом буревію.
Кора тріщить, гілки розсікають повітря,
гілки пронизують тіло,
стовбур розплющує тіло,
гілки струменіють землею.
Минуть дні — і вони стануть корінням.
Це звучить: мене вбило дерево.
Зненацька, будь-яке дерево,
хай смерть буде близько, але не за-
близько,
либонь, під кінець зрозумію
те, що дерево схоче мені сказати,
все, що дерево схоче мені сказати.
Чи то вб’є мене вітер?
Ні, ні, хай буде дерево,
що знайшло вагому підставу для
вбивства;
чудовий привід змінити гілки на коріння.
я мушу запам’ятати цей день
я мрію забути цей день
коли
слова летіли
як сарана
й лишали по собі
спустошення
голод
та інші
божественні дари.
ілюзıї падали
як люди з вікон
всесвітнього торгового центру
охопленого вогнем
панікою
новим світовим порядком
вниз
вниз
вниз
дві тисячі дев’ятсот дев’яносто шість
смертей.
речі трощились
о стіни
разом зі спогадами
разом з нашим минулим
разом із нашим
тепер.
сльози у твоїх очах
страх у твоїх очах
с т р а х
у
т в о ї х
о ч а х.
наша дитина в тобі
дитина яку ми вже любимо
дитина яку ми вже
кривдимо.
напередодні
мій хуй у тобі
скорбне
невротичне
жало.
бувайте оргазми
що обертали наші тіла на лаву
бувай полум’я
котрим ми паленіли увись
цей вулкан спить
ц е й
в у л к а н
с п и т ь.
але коли
він прокинеться знов
я стоятиму
коло самого жерла
щоб ні краплі
не пропустити.
Текст: Макс Раконто
2023–2024, CC BY-NC-SA 4.0
Зв’язок ⟶ @rakontorobot